Smaller Default Larger

Грушівський монастир

 

 

Автор: о. Атаназій Пекар ЧСВВ

Ставропигійський монастир св. Михаїла у Грушеві, нині Тячівського району на Мараморощині, належав до здавна відомих закарпатських монастирів. Коли і хто заснував цей монастир невідомо. Однак знаємо, що він існував ще перед татарською навалою на Угорщину 1242, бо опісля грушівські монахи жалувались угорському королеві Бейлі ІV (1235-1270), що під час нападу татар їхній монастир був цілковито знищений, а з монастирем пропали також усі монастирські грамоти. Тому вони просили короля, щоб дозволив їм наново відбудувати Святомихайлівський монастир. Виглядає, що король задовільнив прохання монахів, бо вже при кінці ХІІІ ст. є знову згадка про Грушівський монастир.

Грушівський монастир набув важливого значення у половині ХІV ст., після того як волоський воєвода Сас († 1364) взяв Грушівську обитель під свою охорону й розбудував новий монастир. Опісля його сини, воєвода Балица і Драг, спорудили монастирську церкву й забезпечили Грушівський монастир посілостями трьох сіл, а саме: Грушева, Кривого та Тересви, як також млином на річці Сопунка, де вона впадає у Тису.

 

Старовинний дерев′яний хрест на місці давнього монастиря

 

Забезпечивши монастир, Балица і Драг звернулися відтак з просьбою до Царгородського патріарха Антонія ІV (1391-1397), щоб узяв Грушівський монастир під свою опіку, надаючи йому права ставропігії. Так ото патріарх Антоній ІV грамотою від 14 серпня 1391 р., проголосив Святомихайлівський монастир у Грушеві ставропігіальним, тобто війнятим з-під влади місцевого єпископа й безпосередньо підпорядкований владі патріарха, а тодішнього ігумена грушівського монастиря Пахомія призначив своїм екзархом.

Ігумен Пахомій, бувши уповноваженим патріарха, набув широкі права як над духовенством, так і над вірними усіх церков, які знаходилися на розлогих посілостях згаданих воєвод Балиці та Драга. Він мав право видавати нові розпорядження щодо збереження порядку, розглядати й вирішувати спори поміж духовенством, як також посвячувати новопоставлені храми. Однак, не маючи єпископських свячень, він не міг висвячувати нових священиків чи дияконів.

Ставши осідком патріяршого екзарха, Грушівський монастир тим самим набув право архімандрії, а його настоятель, як архимандрит, міг користуватися деякими єпископськими відзнаками, тобто мітрою, жезлом та золотим нагрудним хрестом. Так ото Грушівський монастир, до певного часу став центральним монастирем Мараморощини і йому були підпорядковані ще й інші довколишні монастирі. Як знаємо, архімандрит Грушівського монастиря Симеон, у 1456 р. взяв під свою охорону два невеличкі монастирі у Сарвасові та Сопунці, що були пограбовані жителями близького коронного міста Довге Поле. За його інтервенцією король, перевіривши дану справу, наказав довгопільській громаді повернути згаданим монастирям їхні незаконно загарбані землі.

 

Речі, знайдені під час археологічних досліджень на місці монастиря.

 

Воєвода Драг помер 1402 р., а його брат Балица – 1404 р. Однак сини Балиці затвердили Грушівському монастиреві всі подаровані йому посілості (три села та один млин) і так надалі опікувалися ним на основі права ктиторства. Та на жаль, в половині ХV ст. усі нащадки воєводів Драга і Балиці, шукаючи кращих умов життя, покинули Мараморош і переселилися на низину Угорщини, де вони в короткому часі змадяризувалися. Тим самим, Грушівський монастир утратив своїх відданих покровителів, як теж і значну частину дарованих йому посілостей.

Втративши своїх покровителів, Грушівський монастир став безборонним, тож ворожо наставлені сусіди, почали напосідатись на монастир та його добра. Найбільшої шкоди монастиреві завдавали мадярські феодали сусіднього коронного міста Довге Поле, які незадовго присвоювали собі монастирські посілості та, раз у раз, нападали й нищили монастир та забирали все, що тільки їм попало під руки. Часто доходило до кровопролиття. Тож грушівський архимандрит не мав іншого виходу, як тільки шукати допомоги у самого короля. На жаль бувало й так, що й сам король не мав змоги оборонити монастир з його посілостами. Так ото довгопільські громадяни, майже ціле століття, допускалися насильства та різних злочинів проти монастиря і монашої братії.

Наприкінці ХV ст., став опинився під загрозою навіть і сам ставропігійський ювілей монастиря. Після того, як король Володислав ІІ 1491 р. затвердив Мукачівським єпископом «за старинним звичаєм» Івана, то він, знехтувавши патріарші права Грушівського монастиря, старався підпорядкувати собі теж і всі марамороські парафії, як це було давніше. Тож тодішній грушівський архімандрит Іларій, щоб забезпечити за собою права патріаршого екзарха, звернувся до самого короля. Король Владислав ІІ, у 1494 р. затвердив надані Іларієві права патріярхом, однак з тією умовою, що як Іларій, так і його наступники, «зобов’язані виявляти Мукачівському єпископові належну підлеглість і слухняність». Тут історик Лучкай зауважує: «Із цієї грамоти видно, що король Володислав таки підпорядкував Мараморош Мукачівському єпископу».

Після того як єп. Іван, не звертаючи уваги на королем затверджені патріарші привілеї Грушівського монастиря, намагався й далі відбирати єпископські данини (т.зв. катедратик) теж від парафій, підлеглих архимандриту Іларію як екзарху, то Іларій 1498, знову звернувся до короля про допомогу. Цього разу, король Володислав ІІ рішив особисто розглянути суперечку між архимандритом Іларієм і єпископом Іваном. Чим закінчилася ця справа, із-за браку відповідних документів, нам невідомо. Однак, врешті-решт, Мукачівський єпископ таки добився свого, бо 1551 р. король Фердинанд І признав його владу над цілим Марамороським комітатом і тим самим і над Грушевським монастирем. Так ото Святомихайлівський монастир у Грушеві втратив свої патріарші привілеї ставропігії і був уповні підпорядкований Мукачівському єп. Василієві. Це ясно виходить з декрету графа Юрія Баторі, власника Бичківської домінії, до якої у той час належало теж і Грушево, від 19 лютого 1556 р. Приблизно у тому часі був знищений Мукачівський монастир, тож Баторі, передав тогочасному Мукачівському єп. Іларіонові на перебування Грушевський монастир з усіма його посілостями. Так ото Грушівський монастир був остаточно позбавлений патріарших привілеїв і зістав під володінням Мукачівських єпископів аж до повного його знищення під час повстання Текелі, біля 1680 р.

Грушівський монастир був не тільки духовним центром церковного життя Мараморощини на основі привілеїв ставропігії, але теж важливим культурним осередком цілого Закарпаття. Тут здавна існувала монастирська школа, тут монахи пильно трудилися над приготуванням богослужебних книг. Тут, за народним переданням, вже з давніх-давен існувала слов’янська друкарня. Тож і не дивно, що знаний закарпатський історик М. Лучкай († 1843 р.), в половині ХІV ст. визнав існування Грушівської друкарні – дійсним. Після нього вже цілий ряд науковців виразно признає, що існування друкарні в Грушівському монастирі, це не якась там собі байка, але історична дійсність.

 

 

Історичний дослідник, О. Орос, опираючись на достовірних джерелах і ним віднайдених першодруках, довів спірне питання Грушівської друкарні до щасливого кінця. Ось його слова: «Сьогодні вже можемо впевнено сказати, що друкарня в Грушеві таки була!» Тож, опершись на дослідах О. Ороса, можемо упевнено сказати, що «друкування слов’янських книг було винайдене монахами Грушівського монастиря, де вже між 1445-1456 рр. вийшла друком перша слов’янська книга, т.зв. Октоїх.

Друкарня була знищена протестантськими куруцами, враз з монастирем, десь біля 1680 р. На тому місці був поставлений великий камінний хрест, де відбувалися святкові богослужіння, на празник св. Михаїла.

 

Залишки монастиря, віднайдені під час розкопок.

 


 

ДОДАТОК:

 

Є згадки, що в історії румунської літератури, Грушівська друкарня займала видне місце: заходами й коштом семигородського князя Юрія І Ракоці (George Rаkoczy 1631-1638 рр.), в цій друкарні видано першу волоську книгу − переклад Нового Завіту. Так як в монастирі діяла школа для оволодіння майтерністю каліграфії, тут були вперше скопійовані та перекладені на румунську мову «Псалтирь», «Євангеліє» та «Діянна Апостолів». У ХVІІ столітті, монастир перетворився на центр першодрукарства «руською» мовою на Закарпатті. Його заснував Фіоль Івайполь – слов’янський першодрукар, який у 1483-1491 рр. видав у Кракові перші східно-слов'янські книги кириличним шрифтом.

 

Князь Юрій І Ракоці

 

На даний час тут діє чоловічий православний монастр УПЦ (МП), в якому монахи проживають з 2006 року. На місці давнього монастиря стоїть кам’яний хрест. Кажуть, що 1997 року, на цій горі почали ставатися чуда. Один із мешканців Грушова зрубав 150-річну яблуню, яка росла на тому місці, де стояв монастир, а коли розколов її, то побачив усередині хрест. Після цього, у 1997 році, почалися розкопки монастиря, які проводили науковці з Ужгороду та Бая Маре (Румунія); вони віднайшли фундамент і підвальне приміщення монастиря. Також були знайдені чотири богослужбові книги й «Буквар» закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені старовинні фрески, коричневі уламки стін, залишки кераміки та нетлінні останки.

 

Сучасний православний монастрир, збудований на території давнього Грушівського монастиря.

 

Село Грушово, розташоване у Тячівському районі, Закарпатської області. Але на лівому березі Тиси, у Румунії, неподалік села Сепенца, мешканці Мараморощини збудували дерев’яну церкву, як згадку про давній Грушівський монастир. Це найвища в Європі дерев’яна церква, 75-метрової висоти.

 

Дерев′яна церква поблизу с. Сепенца (Румунія)

 

Джерело: www.rri.ro

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

@Mail.ru