Послання Протоархимандрита з нагоди підготовки до святкування 400-ліття заснування Чину

Деталі

Категорія: Документи Головної Управи

Опубліковано: Вівторок, 05 листопада 2013, 19:36

Перегляди: 4791

Високопреподобним Отцям і Преподобним братам по Чину

«Завжди радійте,

безперестанку моліться,

дякуйте за все»

(І Сол. 5,16)

Ювілей 400-ліття заснування Василіянського Чину Святого Йосафата, який будемо святкувати в 2017 р., – дійсно величний час радості як для нас, ченців, так і для Церкви та Божого люду.

Це чудова нагода, щоб з усього серця та усім миром з Ієрархією, духовенством, монашеством і вірними прославляти Бога і складати Йому нашу щиру подяку за Його Провидіння й отримані дари. Адже не завжди Чинові, через переслідування й різні обмеження, траплялися нагоди урочистих святкувань.

Цей Ювілей стає можливістю глибше застановитись над нашою власною посвятою і вірністю Богові через реалізацію свого покликання, отриманого з дару Отця для слідування за Христом Господом у Святому Дусі; споглянути на нашу вдячність Богові за Його щедрість; побачити якої любові плоди ми приносимо Богові своїм життям у світлі навчань і прикладу Святого Отця нашого Василія Великого і свщмч. Йосафата.

За нами дійсно велика історія – життя Чину і Церкви – змагання багатьох наших попередників, які у своєму часі жили і діяли на славу Божу та спасіння душ. Цю історію годі охопити не те, що окремою книгою, а, мабуть, і тисячами книг, бо це історія осіб та інституцій: особисті історії тисяч монахів; історії монастирів, парафій, шкіл, друкарень, товариств тощо; діяння духовно-пасторальне, організаційне, просвітницьке й матеріальне.

Чин «як заслужена родина» має свою «золоту книгу», куди складаються акти «віри і геройства» його ченців. І наш обов’язок її читати, бо за словами Святого Отця нашого Василія: «люди наповнюються духовною радістю вже від самої згадки про славетні вчинки праведників, а почуте спонукає їх до ревного наслідування тих учинків. Опис життя славних мужів немов освітлює дорогу тим, що прагнуть спасіння… І коли ми оповідаємо про життя тих, хто уславилися побожністю, тоді ми прославляємо Володаря через Його слуг».

Тож маємо нагоду і потребу пригадати нашу історію, бо живемо серед світу, який трохи постарівся та зранений гріхом і злом, щоб підтримувати запал душі кожного у праведності; збагатитися чеснотами, вчинками, поведінкою і звичками праведників. Така заохота буде корисною, адже життя Чину твориться та далі пишеться життям його теперішніх ченців. Рівно ж закон правди вимагає цього, бо він не буде прикрашати нас, сучасників, чужими оздобами, – а надає лише ту похвалу, яку ми заслуговуємо власними заслугами.

І. Задум віднови Унійної Церкви на ідеалі Святого Василія

Святий Василій (†379), як Отець Церкви, був серед головних будівничих її життя, розбудовуючи його на закладеній Апостолами єдиній основі, якою є Христос. Церква також назвала його «Великим», своєю «окрасою» і «світильником», який її «опромінює: не менше „чистотою свого життя”, як визначністю свого навчання. Бо першим і найбільшим повчанням святих є завжди їхнє життя». Його повчання «повне мудрості» й завжди актуальне, бо побудоване на євангельській основі, приписи якої про християнську досконалість Василій пристосував до обставин чернечого спільнотного життя, яке ставив вище за життя анахоретів. Це йому в значній мірі завдячуємо, що специфіка східного чернечого життя є глибоко вкорінена в християнське життя і є прообразом його автентичності. Він «великий подвижник» і «законодавець монахів», тому-то пізніші засновники чернечих інституцій зверталися й черпали з цього життєдайного джерела – Василієвої аскетичної спадщини. Святий Венедикт (†547), називає його «своїм», а Святий Теодор Студит (†826) – «Божеським і Великим», поручаючи своїм монахам «Богом натхнені» Василієві книги, в яких подано спасенні й корисні правила спільнотного чернечого життя, бо «хто за ним (Василієм) йде, за Святим Духом іде».

Початки монашества серед слов’янських народів сягають часів діяльності Святих Кирила (†869) і Методія (†885), а на землях Київської Русі воно постає враз із прийняттям християнства. «У нас вслід за хрещенням постали монастирі на горах і появилися чорноризці» – свідчить митрополит Іларіон у Слові про закон і благодать (1049). Однак особливий вплив на розвиток спільнотного монашества мав Києво-Печерський монастир і його т. з. Устав, який у переданні Святого Теодора Студита запровадив Святий Теодосій (†1074). Цей Устав містив правила Святого Василія і з часом став взором для інших монастирів Київської Церкви – Церкви, яка зазнала періодів розквіту і занепаду.

Йосиф Рутський (1574-5.XII.1637), ставши митрополитом Церкви, яка в 1596 р. прийняла Унію з Римською Церквою, бачачи її стан ізсередини, спільними зусиллями зі Святим Йосафатом Кунцевичем почав реалізувати свій давно надуманий план віднови Церкви найперше через віднову монашества. Він пізнав, що: «лихо походить з двох причин: із браку знання в наших старших та з браку досконалості й святості життя». Для зміцнення чернечої дисципліни відповідно до вимог свого часу митр. Рутський на основі повчань Святого Василія підготовляє правила й реорганізовує монастирі, об’єднавши їх через централізовану управу під проводом одного настоятеля, а рівно ж «включаючи увесь монаший стан і всіх ченців у щоденне життя Церкви як складову її частину».

У 1617 р. митрополит Йосиф скликає до села Новгородовичі першу Василіянську Капітулу, на якій п’ять настоятелів, що представляли 100 монахів з Вільна, Битеня, Жировичів, Новгородка та Мінська, вирішили створити Конгрегацію Святої Трійці Чину Святого Василія Великого. Капітульні отці схвалюють Загальні Правила, де окреслюють мету: «стати подібними до Бога в любові… ведучи життя молитви й праці, але й словом та прикладом потягати до неї ближніх». Ці правила доповнили Партикулярними правилами, що нормували обов’язки урядовців, як також і Капітульними Конституціями, які надавали таким чернечим зборам (Капітулам) законодавчу силу й можливість їх осучаснювати.

Найяскравішим борцем за євангельську досконалість в період становлення Чину був Святий Йосафат Кунцевич. Він вніс до Чину «дух святості й чеснот» і тим залишив на ньому незатерту печать свого характеру та стався «другим отцем». На Василієвому ідеалі Святий Йосафат гармонізував молитву й апостольську працю і тим високо підніс «двобарвний стяг»: дбання про власну святість й спасіння ближніх, та дав світлий приклад для наслідування благородним душам, які прагнули досконалості. Своєю смертю 12.11.1623 р. у Вітебську Архієпископ Полоцький забезпечив «щасливий зворот» для цілої унійної Церкви. Сила його мученицької крові «була зародчою силою Христової віри», вона роззброїла ворогів церковної єдності й стала надійною запорукою визнання першості Римського Архієрея.

Належна організація монашого життя й налагоджене духовне життя, дбання і живий приклад, єдність ідей та діяння розуму і волі, Божої благодаті й власних зусиль принесли бажані успіхи. Уже в 1624 р. до Чину належало 20 монастирів, а у 1636 – 36 монастирів зі 160 ченцями. Василіянські монахи повели активну місійно-душпастирську й навчально-просвітницьку працю; письменницько-видавничу діяльність, як наукову, так і для народу. Численні монастирі, де були Богородичні ікони, стали великими відпустовими центрами й місцями духовного оновлення народу. Будучи добре вишколеними, оскільки від часів Йосифа Рутського здобували освіту також і на Заході, ченці провадили вищі школи й нижчі при парафіях, виховували й навчали духовенство та давали гідних кандидатів до єпископського служіння. Майже всі митрополити та єпископи, згідно з рішенням Замойського Синоду (т. VІ а), до середини ХІХ ст. були виключно василіяни, було їх близько 60.

ІІ. Між розквітом і переслідуванням

Об’єднання монастирів в один Чин, яке почалося в 1617 р., завжди знаходило підтримку Апостольської Столиці. Злуку монастирів спершу схвалила своїми декретами Конгрегація поширення віри у 1624 та 1643 рр., а Римський Архієрей Урбан VІІІ схвалив нову Конгрегацію Чину у 1631 р. Монастирі ж Руської Провінції, коли їхні єпархії приступили до Унії, теж були заохочені до об’єднання в Конгрегацію за ініціатив Апостольського Престолу в 1705 і 1710 рр. До цього їх зобов’язували також і рішення Замойського Синоду з 1720 р. (т. ХІ, а). У часі довгих дискусій і спротиву остаточне рішення в користь об’єднання двох Конгрегацій в один Чин прийняв папа Венедикт ХІV 1 травня 1742 р., це рішення втілено в дійсність на Дубенській капітулі у 1743 р., коли підписано історичний акт об’єднання усіх монастирів Київської митрополії в один Руський Чин Святого Василія Великого. Цей акт поблагословив той же Римський Архієрей Венедикт ХІV, підпорядкувавши Чин безпосередньо Апостольському Престолові.

Роки 1743-1772 слушно вважаються для Чину його «золотим періодом». Чин зріс числом і діянням. У 1743 р. він об’єднував 195 монастирів зі 1145 ченцями, а в 1773 р. – 155 монастирів зі 1235 ченцями (950 священиків, 192 студенти та 93 брати). Будучи оживленим, Чин зроджував гідні плоди й дійсно робив великі прислуги для Київської Церкви, яка у той час мала майже 11 млн. вірних. Найперше утримував її зв’язок із Римською Церквою, виховуючи й освячуючи народ через парафіяльні чинності, живе і друковане слово, працюючи над освітою молоді. Тим-то Чин з’єднував собі прихильність багатьох, і самі Римські Архієреї «мали його у великій пошані, віддавали йому заслужені похвали й огортали його особливою опікою», «бо поки проквітав Чин, проквітала й Руська (Українська) Церква», – стверджував сам папа Лев ХІІІ.

«З цієї причини всі переслідування З’єднаної Церкви завжди починалися обмеженням і нищенням Василіянського Чину», – робить висновок історик і довголітній Протоархимандрит Чину (1976-1996) о. Ісидор Патрило, ЧСВВ. Після третього розподілу Польщі у 1795 р. понад 100 українсько-білоруських монастирів остаточно підпали під Московське панування і до 1839 р. (на Холмщині до 1875 р.), за царя Миколи І, – були зліквідовані; монахи – розігнані, заслані до тюрем чи православних монастирів. З 50 монастирів у Галичині, які опинилися під Австрійською імперією, внаслідок так званих Йосифінських реформ, залишилося 14. У цій імперії була ще окрема закарпатська вітка василіян, яка у 8-х монастирях начисляла 54 ченців (35 священиків, 5 студентів і 14 братів) та 4 новиків. Отже, розбиття цілісності Чину, його нищення і обмеження з боку царів та імператорів, ослаблення внутрішньої дисципліни через недотримання правил і брак добрих студій, відсутність дієвого єдиного проводу, матеріалізм й націоналізм призвели до того, що з давньої величі Чину залишилась хіба що тінь.

Коли стало очевидно, що ані Чин самостійно, ані місцевий єпископат не в силі піднести українське монашество з руїни, то на їх прохання, з ініціативи о. Климентія Сарницького, Протоігумена ЧСВВ, який також подавав свої пропозиції, Апостольська Столиця надала бажану допомогу, доручивши справу віднови виховникам з Ісусового Товариства. Керуючись батьківською турботою про добро Божого люду, папа Лев ХІІІ видав Апостольський лист «Особливою турботою», в якому виразив своє вболівання над долею українців та накреслив конкретний план реформи Чину, застерігши собі керівництво нею. Новіціят і студії були підпорядковані отцям Єзуїтам, а Чин вийнято з-під звичайної влади єпископів. Хоча Добромильська реформа з 1882 р. супроводжувалась бурею протестів через недовіру до польських Єзуїтів, вони своє велике завдання – виховання ченців «в усякій побожності й монашій досконалості, згідно з уставом Василіянського Чину і дисципліною, заведеною Святим Йосафатом», зі збереженням руського обряду і звичаїв – виконали з честю, з повною посвятою й витривалістю. Після 22 років, впродовж яких трудилося 47 їхніх ченців (32 священики, 2 студенти і 11 братів) «вони відійшли від нас, залишивши у Василіянському Чині добру пам’ять та невигладний відтиск своєї працьовитої руки», – писав о. Йосафат Скрутень. В 1904 р. у 13 зреформованих монастирях Галичини разом із новиками було 173 ченці, серед яких 66 священиків, 40 студентів та 67 братів. Працю отців Генрика Яцковського, ТІ, Гаспара Щепковського, ТІ, Адальберта Бавдісса, ТІ, та інших, продовжили гідні послідовники: митрополит Андрей Шептицький, о. Платонід Філяс, о. Анастазій Калиш, о. Діонісій Ткачук та інші. На 1939 р. у 49 монастирях Чину усіх ченців з новиками було 652 (4 єпископи, 228 священиків, 143 студенти, 215 братів та 62 новики).

Чин немов те «вікове дерево зі святим корінням через нащеплення нових віток», як цього гаряче бажав папа Лев ХІІІ, дійсно відновився і почав приносити очікувані плоди для цілої Церкви. Починаючи з 1889 р., молоді Василіяни, крім звичайної душпастирської праці при своїх монастирях, пожвавили місійно-реколекційну та видавничу діяльність, відкрили нові станиці між українськими емігрантами у Бразилії (1897), Аргентині, Канаді (1902) й США, де кожний місіонер жертвенно трудився за кількох і де з часом постали нові Провінції. В особі о. Єремії Ломницького Чин став співзасновником Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії (1892) та розпочав реформу Сестер Василіянок (1897), а пізніше і своїх співбратів за Карпатами (з 1920 р.). Новим полем праці став провід семінарій: Станіславівської (1907-1915), Львівської (1920-1925), Загребської (1924-1956), а керівництво Римської колегії Святого Йосафата, розпочате з 1902 р., триває й досі. Крім того, ченці частково навчали і були духовниками в інших семінаріях (Перемишлі, Вашингтоні, Куритибі). На 1939 р., тобто за 50 р. діяльності, проведено тільки у Галичині 500 тижневих місій та біля 3 тис. реколекцій. Під духовним проводом ченців Чину перебувало біля 400 тис. членів Апостольства молитви та біля 23 тис. членів Марійських дружин у 350 гуртках . Жовківська та інші друкарні видали сотні тисяч молитовників, катехизмів й іншої релігійної літератури, рівно ж у 1924 р. розпочато видання наукової серії Записок ЧСВВ, яке у післявоєнний період продовжувалось у Римі, де видано біля сотні томів наукових праць й документів, книг Української духовної бібліотеки, серед яких найцінніше – Святе Письмо.

50-літній ювілей віднови Чину ознаменований ще й тим, що в цьому 1932 р. обрано о. Діонісія Ткачука Архимандритом і осідок Чину перенесено до Рима. Апостольська Столиця, згідно із заповітом великого папи Лева ХІІІ, надала Чинові його теперішню назву з бажанням, щоб сини Святого Василія завжди жили посвятою Святого Йосафата.

Воєнне лихоліття з 1939 р. зупинило благословенний Господом «справді буйний розвиток Чину», – як писав митр. Андрей Шептицький, а радянська атеїстична влада заборонила його діяльність та впродовж короткого часу насильно зліквідувала монастирі в європейських Провінціях (у 1945-1947 в Україні, 1948 – у Румунії, 1949 – у Чехословаччині, 1950 р. – в Угорщині). Біля 30 ченців з цих Провінцій, головно з України, ще встигли переїхати на Американський континент, підсиливши працю місцевих ченців, які перебрали усю відповідальність за дальший розвиток Чину. А ті, що залишилися у Східній Європі, зазнали гоніння, тюрем та заслання й так засвідчували «свою віру і єдність з Апостольським Престолом серед тяжких і часто геройських обставин», «в умовах новітніх катакомб». Серед численних свідків віри, які склали своє життя в милу Богові жертву, маємо і наших співбратів, яких Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними: у Львові (27.06.2001 р.) – свщмч. Йосафата Коциловського, єп. Перемишького, і преп. свщмч. Дрогобицьких: Якима Сеньківського, Северіяна Бараника і Віталія Байрака та в Римі (04.11.2001 р.) свщмч. Павла Гойдича, єпископа Пряшівського, «в’язня Любові», пам’ять якого святкуємо 17 липня.

Після півстолітньої проби віри, складених численних жертв і занесених молитов, милостивий Господь дарував свободу Церкві й Василіянському Чинові у Східній Європі. Немалий поштовх до відновлення віри і релігійної свободи дали підготовка і святкування славного ювілею 1000-ліття хрещення Руси-України в 1988 р., після якого відкрилась нова сторінка життя і діяльності Чину – уже у вільному світі.

ІІІ. Наше свідчення – назустріч викликам

Відновляючи наш Чин до первісної ревності на святих ідеалах Василія і Йосафата, Церква й Римські Архієреї, і особливо Іван Павло ІІ, які виявили скільки батьківської доброзичливості, завжди покладали на нього великі сподівання – відновлення єдності Церков і спасіння ближніх. І Чин виправдовував їх та був «найбільш корисним для Католицької Церкви східного обряду» власне тоді, коли його ченці були вірними своєму покликанню, коли жили глибокою духовною злукою з Богом. «Бо душа, повна Бога, освітлена Його світлом і огріта Його любов’ю, не у змозі вдержати своєї сили у бездіяльності… Із нутра, із духа, з найглибшого дна душі мусить розливатися життя на зовнішні праці, як сік дерева на його галузки і цвіт, інакше вони згинуть скоріше, ніж дозріють». Так о. Платонід Філяс заохочував ченців берегти в пам’яті й плекати усильне стремління до святості й досконалості, вірячи, що, коли це буде в Чині, то він буде квітнути. Без духа святості «чи монаша одиниця, чи цілий Чин є спорохнявілим деревом, що при першій бурі завалиться», – підкреслював о. Анастазій Калиш.

Усвідомлення великих завдань і отриманих дарів Божої опіки завжди підтримувала запал ревності у настоятелів і підлеглих. Тому-то у цих Ювілейних святкуваннях нашу головну увагу треба звернути не так на зовнішність торжества, як радше на його молитовну і спільнотову сторону, щоб скласти достойну нашу подяку Богові за отримані ласки для Чину протягом століть, за отриману релігійну свободу, адже Він керує ходом історії. Наші святкування не мають бути тільки одноразовим актом вдячності, але природнім станом нашої пам’яті про Бога – «Бачити перед собою Господа в усьому».

Наші обіти забезпечують нам необхідну свободу і є муром для досконалості. Вони, як це бачимо з власного досвіду, тепер є виставлені на досить велику небезпеку, тому варто звернути увагу на самозречення й покаяння, які є необхідними умовами й надійними підвалинами нашого життя, бо, догоджаючи собі, ослабляючи клявзуру й допускаючи фамільярність у відносинах, вже багато поплатилося втратою покликання і згіршенням.

Церква і Божий люд очікують від нас зразкового монашого життя, духовної атмосфери наших спільнот, повної посвяти життя за правилами Статуту, ревності й запалу в апостольських трудах – ними бо ми не тільки прославляємо Бога й пробуджуємо Божий люд до духовного життя, але і притягаємо нові покликання, яких потребують майже всі наші Провінції. Так що кожен чернець є відповідальний за нашу майбутність через дбання про власне духовне здоров’я, ми бо є живою клітиною і в цілості творимо Чин, тому його добро має бути нам на серці . Коли кожна клітинка Чину здорова і свята, тоді й цілий Чин є здоровим і святим. І таким його хочуть бачити усі, і таким він має бути через відповідальність кожного.

Молитва має утримувати нас у тісній злуці з Христом і між собою, щоб ні ми особисто, а ні Чин не старілися духовно, але, підтримуючи спадкоємство й завжди оновляючись, згідно з Євангелієм і наукою Церкви, залишалися молодими, повними сил, як це було після Добромильської віднови, здатними до «святих діл на славу Божу й на будування святої Церкви».

Поручаємо наш Чин і наше служіння материнській опіці Пресвятої Богородиці, яка у своїх чудотворних іконах присутня у так багатьох наших монастирях, до якої тисячами учащають наші вірні, щоб ми, долаючи проби і уникаючи небезпек, були її вірними синами і над нами був її Покров, щоб з вдячністю Отцеві ми слідували за Христом Господом у Святому Дусі, маючи перед собою високі ідеали «бажання святості й досконалості» та приклад життя святих наших засновників Василія, Йосафата і їхніх численних послідовників.

І нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця та причастя Святого Духа буде завжди з усіма нами (ІІ Кор. 13,13).

о. Ґенезій Віомар, ЧСВВ,

Протоархимандрит

Рим, 19 квітня 2013 р. Б., у день преп. Івана печерника

СУПРОВІДНИЙ ЛИСТ

№ 82/13

від 22.05.2013 р. Б.

Впр. о. Протоігуменам і Радникам,

Ігуменам, Намісникам,

усім ієромонахам та ченцям

Василіянського Чину

Впр. о. Протоігумене,

дорогі Отці та Браття,

виконуючи доручення ХІІ Римської Генеральної капітули з 2012 р. (ч. 2), ласкаво представляю Послання з нагоди підготовки до Ювілею 400-ліття заснування нашого Василіянського Чину Святого Йосафата. Для більш детального ознайомлення його слід передати кожному ченцеві, а також прочитати спільно по наших монастирях тепер (червень-липень) та при кінці цього року (листопад-грудень). Адже та сама постанова капітули зобов’язує, щоб до кінця цього року кожна Провінція представила свій план святкування цього великого Ювілею, який відповідно заторкує кожного ченця й спільноту.

Метою підготовки є, властиво, саме святкування Ювілею 400-ліття Чину, щоб достойно прославити Бога та скласти нашу щиру подяку Господеві, який кермує історією (див. Ів. 15, 5). Свідомість вдячності Богові за Його ласки є дуже природною і характерною рисою нашого василіянського чернецтва та запорукою нашої вірності Богові, Його святій Церкві на служінні Божому людові. Оживлюючи наше чернече життя за прикладом багатьох «велетнів духа і діяння» і в першу чергу наших блаженних і святих, ми випрошуватимемо в Бога святі й ревні покликання до нашого Чину, які будуть продовжувачами великої справи свідчення і служіння.

Капітула у Новгородовичах проходила з 20 по 26 липня 1617 р. під патронатом пророка Іллі, тому варто, щоб самі святкування розпочалися Генеральною Капітулою 2016 р. у місяці липні і тривали впродовж року. Це був би основний, або другий, етап Ювілею.

Але поки дійде до самих святкувань, то маємо час на підготовку до них. Найперше, до кінця цього року, виходячи із наявних сил і можливостей кожного Чернечого осідку і Провінції, треба укласти детальну програму заходів та конкретних дій щодо як самого проведення Ювілею, так і етапу підготовки до нього.

Отже, І (підготовчий) етап триватиме з 2014 р. по липень 2016 р., і, відповідно,

ІІ етап – з липня 2016 р. до 20/07 (н.ст.) та 02/08 (ст.ст.) 2017 р.

Рівно ж період підготовки можна ще розділити на менші інтервали,так:

2014 р. слід присвятити Святому Отцю нашому Василію Великому,

2015 р. – Святому Йосафату та митр. Й. Рутському, а

2016 р., з поч. року до липня – новомученикам ХХ ст., щоб у світлі їхнього прикладу жертви й любові нам краще пізнати теперішню дійсність, адже цей час буде часом проведення Провінційних капітул, звітів тощо.

Протоігумен зі своєю Радою буде відповідальний за укладення програми Ювілею та підготовку до неї на рівні Провінції, однак для кращої координації ініціатив і зусиль він також призначить референта, когось із Провінційних радників, який здійснюватиме контакти з монастирями і резиденціями в Провінції та, відповідно, з Управою Чину.

Згідно з нашими традиціями, головними засобами наших святкувань мають бути: а) моління, б) чернеча духовна обнова, в) релігійна просвіта вірних, г) прилюдна маніфестація, д) конкретні духовні, релігійні й церковні заходи. Щодо змісту цих засобів, його детальніше представлено в Інструкції, яка додається.

Після представлення Провінційних планів святкування буде розроблено загальний план святкування Ювілею в цілому Чині, який маємо намір провести з найбільшою духовною користю для Церкви, Чину та кожного ченця зокрема.

Нехай у цьому ділі з нами буде благодать нашого Господа Ісуса Христа, любов Бога й Отця та причастя Святого Духа.

o. Ґенезій Віомар, ЧСВВ,

Протоархимандрит

• Наступна >