Чесноти

Деталі

Категорія: ДУХОВНІСТЬ

Опубліковано: Четвер, 28 травня 2015, 16:09

Автор: Адміністратор

Перегляди: 24777

«Що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що-будь похвальне, – про те думайте!» (Флп. 4, 8).

Чеснота – постійна і тверда схильність робити добро. Вона дозволяє людині не лише робити добрі вчинки, а й також давати від себе те, що є найкраще. Усіма своїми чуттєвими і духовними силами чеснотлива людина прямує до добра; вона живе ним і обирає його у своїх конкретних учинках:

«Уподібнитися Богові – ось мета чеснотливого життя» (Св. Григорій Нісський, Проповіді на Заповіді Блаженств, 1.).

І. ЛЮДСЬКІ ЧЕСНОТИ

Людські чесноти – це міцні позиції, сталі схильності, постійне вдосконалення розуму й волі, які керують нашими вчинками, впорядковують наші пристрасті й спрямовують нашу поведінку згідно з розумом і вірою. Вони дають легкість, самовладання і радість, щоб вести морально добре життя. Чеснотлива людина – це така людина, яка добровільно чинить добро.

Моральні чесноти набуваються зусиллями людини. Вони є плодами і паростками морально добрих вчинків. Вони схиляють усі сили людської особи до єднання з Божою любов'ю.

Головні чесноти

Чотири чесноти відіграють визначальну роль. Тому їх називають «головними»; усі інші чесноти групуються навколо них. Це: розсудливість, справедливість, мужність, стриманість. «Коли хтось любить справедливість, то плоди її трудів – чесноти, бо вона навчає поміркованості, розсудливості, справедливості й мужності» (Муд. 8,7). Під іншими назвами ці чесноти оспівані в численних місцях Святого Письма.

• Розсудливість є чеснотою, яка робить наш практичний розум здатним пізнавати в усяких обставинах наше правдиве добро і вибирати властиві засоби до його виконання. «Розумний зважає на свої кроки» (Прип. 14,15). «Будьте мудрі й тверезі, здатні до молитов» (1 Пт. 4,7). Розсудливість є «істинним правилом діяння», пише Святий Тома (Св. Тома Авінтський, Сума теології, 2-2, 47, 2.) слідом за Арістотелем. її не можна сплутати ні з боязливістю чи страхом, ні з дволикістю або фальшем, її називають керівником чеснот (auriga virtutum): вона керує всіма іншими чеснотами, вказуючи їм норму і міру. Розсудливість безпосередньо керує судженням сумління. Розважлива людина приймає рішення і впорядковує свою поведінку, йдучи за цим судженням. Завдяки цій чесноті ми безпомилково застосовуємо моральні принципи в кожному окремому випадку і долаємо сумніви стосовно добра, яке треба вчинити, чи зла, якого треба уникати.
• Справедливість є моральною чеснотою, яка полягає в постійному і твердому бажанні віддати Богові і ближньому те, що їм належить. Справедливість стосовно Бога називається «чеснотою релігійності». Стосовно людей вона вчить поважати права кожного і в стосунках між людьми встановлювати гармонію, яка сприяє рівності стосовно осіб і спільного добра. Справедлива людина, часто згадувана у Святому Письмі, вирізняється постійною правотою своїх думок і правотою своєї поведінки з ближнім. «Не потуратимеш вбогому, але й не зважатимеш на багатого: по правді судитимеш твого ближнього» (Лев. 19,15). «Пани, віддавайте слугам те, що справедливе й належне, знаючи, що й ви маєте Пана у небі» (Кол. 4,1).
• Мужність є моральною чеснотою, яка забезпечує стійкість у труднощах і витривалість у старанні про добро. Вона зміцнює рішучість протистояти спокусам і долати перешкоди в моральному житті. Чеснота мужності робить людину здатною перемогти страх, навіть перед смертю, виступати проти випробувань і переслідувань. Вона робить людину здатною до самозречення і жертви свого життя, щоб захистити справедливу справу. «Сила моя й пісня моя – Господь» (Пс. 118,14). «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (їв. 16,33).
• Поміркованість є моральною чеснотою, яка стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і втримує прагнення у межах чесності. Поміркована особа скеровує до добра свої чуттєві бажання, дотримується здорової стриманості і «не потурає своїй душі та потузі своїй, щоб не ввели її в пожадання її серця» (Сир. 5, 2; Пор. Сир. 37, 27-31.). У Старому Завіті часто оспівується поміркованість: «Не ходи слідом за своїми пристрастями і від пожадань своїх стримайся» (Сир. 18,30). У Новому Завіті її називають «стриманістю» або «тверезістю». Ми повинні «жити тверезо, праведно і благочестиво у нинішньому віці» (Тит. 2,12).

«Жити добре – це ніщо інше, як любити Бога усім своїм серцем, усією своєю душею і всім своїм умом. Бережемо для Нього всю нашу любов (через поміркованість ), яку ніяке нещастя не може похитнути (що належить до мужності), яка кориться лише Йому одному (це є справедливістю), яка пильнує, щоб розпізнати кожну річ, щоб не бути заскоченим підступом і брехнею (завдяки розсудливості)» (Св. Августин, Про мораль Католицької Церкви, 1, 25, 46.).

Чесноти і благодать

Людські чесноти, набуті вихованням, свідомими вчинками і через постійні зусилля, є очищені й вознесені Божою благодаттю. З Божою допомогою вони загартовують характер і полегшують здійснення добра. Щастя чеснотливої людини – в практикуванні чеснот.

Нелегко людині, пораненій гріхом, зберігати моральну рівновагу. Дар спасіння, даний через Христа, дає нам необхідну благодать для того, щоб постійно бути в стремлінні до чеснот. Кожен повинен завжди просити світла і сили цієї благодаті, приймати святі таїнства, співпрацювати зі Святим Духом, іти за Його закликом любити добро й остерігатися зла.

II. БОЖІ ЧЕСНОТИ

Людські чесноти вкорінені в Божих чеснотах, що дозволяє здібностям людського духу брати участь у Божій природі (Пор. 2Пт. 1,4.). Божі чесноти безпосередньо стосуються Бога. Вони роблять християн здатними жити в єдності з Пресвятою Трійцею, їхнім початком, причиною і предметом є Триєдиний Бог.

Божі чесноти започатковують, оживляють і характеризують моральні вчинки християнина. Вони виховують і живлять усі моральні чесноти. Вони влиті Богом у душі вірних, щоб зробити їх здатними діяти як Його діти і заслужити вічне життя. Вони є запорукою присутності і дії Святого Духа у здібностях людського духу. Існують три Божі чесноти: віра, надія і любов (Пор. 1 Кор. 13, 13.).

Віра

Віра є Божою чеснотою, через яку ми віримо в Бога та в усе те, що Він нам сказав та обʼявив і що Свята Церква пропонує нам вірити, бо Він є самою Правдою. Через віру «людина вільно, цілковито віддає себе Богові» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Dei Verbum», 5.). Тому віруючий старається пізнати і сповнити волю Бога. «Праведник з віри буде жити» (Рим. 1,17). Жива віра «чинна любовʼю» (Гал. 5,6).

Дар віри залишається в тому, хто не згрішив проти неї (Пор. Тридентський Собор: DS 1545). Але «віра без діл мертва» (Як 2,26); віра, позбавлена надії і любові, цілком не єднає вірного з Христом і не робить його живим членом Його Тіла.

Учень Христа повинен не тільки оберігати віру і жити в ній, а й сповідувати її, відважно свідчити про неї і поширювати її: «Усі повинні бути готовими визнавати Христа перед людьми і йти за Ним дорогою Хреста серед переслідувань, яких ніколи Церкві не бракує» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 42; пор. II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 14.). Служба і свідчення віри необхідні для спасіння: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним. Хто ж Мене зречеться перед людьми, того і Я зречусь перед Отцем Моїм Небесним» (Мт. 10, 32-33).

Надія

Надія є Божою чеснотою, через яку ми прагнемо як нашого щастя Царства Небесного і вічного життя, покладаючи наше довірʼя на обітниці Христа і спираючись не на наші сили, а на допомогу благодаті Святого Духа. «Держімо непохитне визнання надії, – бо той, хто обіцяв, вірний» (Євр. 10,23). «Він спас нас (...) купіллю відродження і відновлення Святого Духа, Якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, щоб ми, оправдані Його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного» (Тит. 3,6-7).

Чеснота надії відповідає прагненню щастя, вміщеному Богом у серці кожної людини; вона висловлює сподівання, які надихають діяння людей; вона їх очищує, щоб спрямувати до Царства Небесного; вона захищає від зневіри; підтримує в усякій самотності; відкриває серце в очікуванні вічного щастя. Порив надії захищає від самолюбства і веде до щастя любові.

Християнська надія продовжує й завершує надію вибраного народу, яка бере свій початок і взірець у надії Авраама, обдарованого в Ісаакові Божими обітницями й очищеного, випробуванням жертви (Пор. Бут. 17, 4-8; 22, 1-18.). «Він, проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» (Рим. 4,18).

Християнська надія розгортається від самого початку Ісусового проповідування в проголошенні Заповідей Блаженств. Заповіді Блаженства піднімають нашу надію до Неба як до нової Обіцяної землі; вони окреслюють шлях до неї через випробування, які очікують учнів Ісуса. Але Бог, через заслуги Ісуса Христа і Його страждання, оберігає нас у «надії, що не засоромить» (Рим. 5,5). Надія – «якір душі», безпечний та міцний, «що входить (...), куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус» (Євр. 6,19-20). Надія є також зброєю, яка захищає нас у боротьбі за спасіння: «Будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любові й шолом надії на спасіння» (1 Сол. 5,8). Вона дає нам радість навіть у самому випробуванні: «Веселі в надії, в горі терпеливі» (Рим. 12,12). Вона виражається в молитві і живиться нею, особливо в молитві «Отче наш», яка коротко подає все, чого надія дозволяє нам прагнути.

Отже, ми можемо сподіватися небесної слави, обіцяної Богом тим, які люблять Його (Пор. Рим. 8, 28-30) і виконують Його волю (Пор. Мт. 7,21.). За будь-яких обставин кожен повинен надіятися з Божою благодаттю «вистояти до кінця» (Пор. Мт. 10, 22; Тридентський Собор: DS 1541.) й отримати небесну радість як вічну винагороду Бога за добрі діла, сповнені з Христовою благодаттю. У надії молиться Церква, щоб «усі люди спаслися» (1 Тим. 2,4). Вона прагне бути з'єднаною з Христом, своїм Нареченим, у небесній славі:

«Надійся, душе моя, надійся! Ти не знаєш ні дня, ні години. Пильнуй старанно, бо все швидко минає, хоча твоє нетерпіння піддає сумніву те, що є певним, і робить довгим короткий час. Памʼятай, що чим більше ти боротимешся, тим більше доведеш любов, яку маєш до свого Бога, і тим більше будеш тішитися одного дня зі своїм Улюбленим у щасті й захопленні, які ніколи не закінчаться» (Св. Тереза Ісусова, Поклик душі до Бога, 15, 3.).

Любов

Любов є Божою чеснотою, через яку ми любимо Бога понад усе задля Нього Самого, а наших ближніх – як самих себе задля любові до Бога.

Ісус робить любов «новою заповіддю» (Пор. Iв. 13, 34.). Полюбивши Своїх «до кінця» (Iв. 13,1), Він виявляє любов Отця, яку Він отримав від Нього. Полюбивши один одного, учні наслідують любов Ісуса, яку вони також отримали. Тому Ісус каже: «Як Мене Отець полюбив, так Я вас полюбив. Перебувайте у Моїй любові» (Iв. 15,9). І ще: «Це Моя заповідь: щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив» (Iв. 15,12).

Як плід Святого Духа і повнота Закону, любов зберігає заповіді Бога і Христа: «Перебувайте у Моїй любові. А в любові Моїй перебуватимете, коли заповіді Мої будете зберігати» (Iв. 15,9-10; Пор. Мт. 22, 40; Рим. 13, 8-10.)

Христос умер із любові до нас, коли ми ще були «ворогами» (Рим. 5,10). Господь просить нас, щоб ми любили так, як Він, навіть ворогів наших (див. Мт. 5,44), щоб ми стали ближніми для найдальших (Пор. Лк. 10, 27-37.) любили дітей (Пор. Мр. 9, 37.), і вбогих, як Він Сам їх любить (Пор. Мт. 25, 40. 45.)

Святий апостол Павло дав незрівнянну картину любові: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13,4-7).

«Якби я не мав любові, – ще говорить апостол, – я був би ніщо». І все, що є привілеєм, служінням, навіть чеснотою, якщо не матиму любові, «я не мав би з того жодної користі» (1 Кор. 13,1-4). Любов є найвищою з усіх чеснот. Вона є першою з-поміж Божих чеснот: «Тепер же залишаються: віра, надія, любов – цих три, але найбільша з них – любов» (1 Кор. 13,13).

Любов оживляє й надихає сповнення всіх чеснот. Вона є «звʼязком досконалості» (Кол. 3,14); вона є формою чеснот; вона їх виражає й упорядковує між собою; вона є джерелом і завершенням їх християнського практикування. Любов зміцнює й очищує нашу людську силу любові. Вона підіймає її до надприродної досконалості Божої любові.

Практикування морального життя, оживлене любов'ю, дає християнинові духовну свободу дітей Божих. Він уже не стоїть перед Богом, як слуга, у рабському страху, ні як наймит, що очікує платні, а як син, який відповідає на любов Того, Хто «перший полюбив нас» (1 Iв. 4,19):

«Або ми відвертаємося від зла через страх покарання і перебуваємо у стані раба, або ми йдемо за плодом винагороди – і ми подібні до наймитів, або, врешті, ми послушні задля самого добра і з любові до того, хто наказує (...), – і тоді ми є як діти» (Св. Василій Великий, Правила, широко викладені, пролог 3.).

Плодами любові є радість, мир і милосердя; любов вимагає доброчинності і братньої настанови; вона є доброзичливою; викликає взаємність; залишається безкорисливою і щедрою; вона є дружбою і співпричастям;

«Завершення всіх наших справ – це любов. У ній – мета: саме задля неї біжимо; саме до неї спішимося; раз її осягнувши, у ній спочинемо» (Св. Августин, Трактат про Послання Івана до Партян, 10, 4.).

ІІІ. ДАРИ Й ПЛОДИ СВЯТОГО ДУХА

Моральне життя християн підтримується дарами Святого Духа. Вони є постійними нахилами, які схиляють людину до того, щоб іти за порухами Святого Духа.

Сім дарів Святого Духа – це: мудрість, розум, рада, сила, знання, побожність і страх Божий. У своїй повноті вони належать до Христа, Сина Давидового (Пор. Іс. 11, 1-2). Вони доповнюють і вдосконалюють чесноти тих, які їх приймають. Вони схиляють вірних охоче слухатися Божих натхнень.

«Хай Дух твій добрий веде мене по землі рівній» (Пс. 143,10).

«Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі (...) а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа» (Рим. 8,14.17).

Плодами Духа є досконалості, які формує в нас Святий Дух як первістки вічної слави. Церковна традиція нараховує їх дванадцять: «любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, милосердя, тихість, вірність, скромність, стриманість, цнотливість» (Гал. 5,22-23, вульг.).

КОРОТКО

• Чеснота є постійним і твердим нахилом робити добро.
• Людські чесноти є сталою схильністю розуму і волі, які керують нашими вчинками, упорядковують наші пристрасті і спрямовують нашу поведінку згідно з розумом і вірою. Вони можуть бути згруповані навколо чотирьох головних чеснот: розсудливості, справедливості, мужності і поміркованості.
• Розсудливість робить здатним практичний розум розпізнавати за будь-яких обставин наше правдиве добро і вибирати необхідні засоби для його досягнення.
• Справедливість полягає в постійному й сильному бажанні віддати Богові й ближньому те, що їм належить.
• Мужність забезпечує у труднощах твердість і витривалість у прямуванні до добра.
• Поміркованість приборкує потяг до чуттєвих задоволень і запевняє рівновагу в користуванні створеними благами.
• Моральні чесноти зростають через виховання, свідомі вчинки і витривалість у зусиллі. Божа благодать їх очищає й підносить.
• Божі чесноти роблять християн здатними до життя зі Святою Трійцею, їхнім початком, спонукою і предметом є Бог, Якого пізнаємо через віру, у Якому покладаємо надію і Якого любимо задля Нього ж Самого.
• Існують три Божі чесноти: віра, надія, любов (Пор. 1 Кор. 13, 13.). Вони формують та оживляють усі моральні чесноти.
• Через чесноту віри ми віруємо в Бога, у все те, що Він нам обʼявив і що подає нам Свята Церква для вірування.
• Через чесноту надії з твердою довірою ми прагнемо й очікуємо від Бога вічного життя і благодаті, щоб його заслужити.
• Чеснотою любові любимо Бога понад усе і ближнього свого, як самих себе – з уваги на любов до Бога. Вона є «звʼязком досконалості» (Кол. 3, 14) і формою всіх чеснот.
• Сім дарів Святого Духа, дані християнам – це мудрість, розум, рада, сила, знання, побожність і страх Божий.

• КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ: 1803-1845.

• < Попередня
• Наступна >